Випускники ліцею, які віддали своє життя за Україну
Повномасштабна війна, розпочата російською федерацією проти України, триває.
На наше покоління випало нелегке і відповідальне завдання — захистити рідну землю від ворога, зберегти її незалежність і цілісність. З перших днів бойових дій тисячі мужніх українців стали на захист Батьківщини.
На жаль, ця війна вже забрала тисячі життів. Серед них — і наші герої, випускники ліцею, віддані сини Волинської землі. Ми схиляємо голови перед їхньою мужністю і жертовністю.
Нехай вони залишаться у наших серцях як символи незламності й любові до України.
Пам’ятаймо про них. І зробімо все можливе, аби їхня жертва не була даремною.
Світла пам’ять Героям. Перемога обов’язково буде за нами.
Гочачко Валентин Федорович
Народився 31 січня 1985 року в м. Камені-Каширському. Валентин змалку вирізнявся кмітливістю та гострим розумом, мав неабиякий хист до навчання. Хлопець був гордістю гімназії №2. Не раз ставав призером та переможцем олімпіад. Він був капітаном команди турніру юних винахідників та раціоналізаторів, яка здобувала призові місця на обласних змаганнях. Валентин був дружелюбним, чесним, відповідальним.
Після закінчення школи вступив у медичний університет імені О.О Богомольця. Хотів стати стоматологом, але у цій професії себе не зміг реалізувати.
Однак здобуті колись знання таки згодилися через літа. У 2023 році Валентин вступив до лав ЗСУ. Пройшовши додатково курси тактичної медицини, став бойовим медиком у штурмовому підрозділі 48-ої бригади, де разом із посадовими обов’язками за ним закріпилося відповідне псевдо «Док».
Брав участь у бойових діях на південному напрямку. Отримавши поранення й зазнавши тяжких травм впродовж місяця проходив лікування. Повернувся на службу вже у стрілецьку роту 112-ої окремої бригади територіальної оборони, яка перебувала на східному фронті. Тут медик став мінометником.
21 червня 2024 року боєць поліг смертю хоробрих на Харківщині.
Він дуже любив свою рідню, був чесним з ними та відкритий до розмов.
Майже весь вік мама Валентина, Світлана Іванівна, сама ростила двох діток, рано пішов у засвіти чоловік. Усяко було: і гордилася сином, і сердилась на якісь вчинки, і раділа за його досягнення, і плакала через негаразди. Але на серці, як і кожна ненька, лишила тільки добрі спомини.
Вічна шана та слава Герою!
Дем’яник Сергій Валерійович
Народився 26 березня 1988 року в далекому Омську. Дуже рано хлопчик залишився без рідної неньки. Спочатку за Сергієм доглядала бабуся Мирончук Євгенія Марківна, яка вклала у хлопчика всі життєві цінності та теплоту. Сестричка Ілона була з татом-військовим Валерієм Митрофановичем, який перебував на службі в Німеччині.
Повернувшись в Україну сім’я оселилася у містечку Лукові. Тут Сергійко ходив у садочок. Згодом зробив перші кроки у навчанні. Згодом переїхали у Камінь-Каширський. Після закінчення загальноосвітньої школи №2 хлопець продовжив своє навчання у Ковельському ВПУ. Наступним етапом у житті стала армія.
Повернувшись зі служби хлопець їздив на заробітки в Польщу, працював торговим агентом у Ковелі у приватного підприємця. Любителю доріг та спілкування робота була до снаги. Його поважали і цінували в колективі за відповідальність, працьовитість та приязність.
У квітні 2014 року хлопець був мобілізований до Збройних Сил. Він проходив службу в 51-ій бригаді старшим сержантом.
Наприкінці серпня 2014 на Донеччині йшли пекельні бої, в яких брав участь і 3-й батальйон 51-ї бригади, де служив Сергій. 28 серпня Ілона Валеріївна востаннє чула голос брата, після чого зв’язок обірвався, і жодної звістки більше не було. Родина досі не знає точних обставин його загибелі, яка трапилася під час трагічних подій Іловайського котла. Лише 15 вересня рідні змогли забрати тіло Сергія із Запорізького моргу. 17 вересня 2014 року воїна поховали на кладовищі в Камені-Каширському, де Герой знайшов свій останній спочинок.
Попри всі труднощі й обставини, які підносила доля, Сергій дуже любив життя, завжди залишався вірним своїм принципам й ніколи не опускав рук. Він залишив по собі світлу пам’ять, приклад відданості, сили волі та любові до Батьківщини.
Заркуа Володимир Сергійович
Народився 24 липня 1993 року в м. Камені-Каширському. Після закінчення гімназії №2 у 2010 році вступив до Харківського університету Повітряних Сил.
У 2014 році, коли російські окупанти вторглися на український Донбас, молодий курсант Володимир Заркуа достроково закінчив університет та одразу вирушив на бойовий рубіж. У складі 24 ОМБр Володимир обіймав посаду заступника командира зенітної ракетно-артилерійської батареї. Разом з побратимами тримали оборону біля села Кримське на Луганському напрямку, під шквальними обстрілами ворога утримували легендарний 31 блокпост на Бахмутській трасі. За свої бойові досягнення у 2016 році був нагороджений відзнакою Президента України за участь в антитерористичній операції.
Талановитий та умілий військовослужбовець швидко просувався карʼєрними сходами. У 2020 році, вже капітан, Володимир Заркуа звільнився в запас, у звʼязку із закінченням строку контракту, проте продовжив військову службу в Камінь-Каширському ТЦК на посаді начальника відділення офіцерів запасу і кадрів. Однак офіцер у тилу своєї користі не бачив. Згуртувавши біля себе собі подібних бере участь у формуванні 150 ОМБр. У 2023-2024 роках начальник відділення протиповітряної оборони 150 бригади Володимир зі своїм підрозділом завдає втрат загарбникам на Півночі країни, а згодом – на Східному напрямку.
У 30 років заслужено отримав звання підполковника, був незламним та вірним сином України, пліч-о-пліч та з року в рік разом зі своїми побратимами боровся за справедливість та цілісність нашої держави. Незважаючи на жорстокі реалії війни, залишався добрим та чуйним другом, сином, батьком та чоловіком. Володимир був відданий військовій присязі на вірність українському народові, він – саме той, кого вічно памʼятатимуть, кого шануватимуть і згадуватимуть з сумом та болем у душі.
У день Прапора 23 серпня 2024 року Володимир загинув на полі бою, отримавши травми несумісні з життям, поблизу міста Торецьк на Донеччині, залишивши без своєї любові та турботи батьків, дружину, доньку та сина.
Честь, шана, нетлінна пам’ять полеглому Герою!
Колядюк Артем Іванович
Народився 3 грудня 1992 року у м.Камені-Каширському Волинської області. В 2010 році закінчив Камінь-Каширську гімназію №2. Здобув фах маляра-штукатура у Камінь-Каширському ВПУ.
Усе життя працював на підприємствах, які займалися будівництвом.. Любив весело проводити час, до великої війни відповідав за музичний супровід на весіллях, корпоративах, днях народження.
До початку віроломного вторгнення російських загарбників в Україну її вірний син Артем Колядюк не мав військового досвіду, але, не вагаючись, став на захист своєї землі від агресора. Чинити спротив окупантам патріот розпочав зі служби в роті охорони.
З 25 лютого 2022 року Артем добровільно, не роздумуючи пішов до лав ЗСУ. Спочатку військовослужбовець стримував ворога на північних рубежах поблизу білоруського кордону, в складі 50-го окремого стрілецького батальйону, через деякий час ніс службу на Житомирщині у складі 115-ї бригади. Від січня 2023 року поповнив ряди новоствореної 118-ї окремої механізованої бригади.
Пройшовши бойове злагодження на полігоні, спочатку боєць освоїв професію кулеметника, а невдовзі відбув на навчання Сил спеціальних операцій, що проходили за участі країн НАТО в Румунії, де освоїв професію аеророзвідника. Розповідаючи про Артема Колядюка, його близькі друзі скажуть – “за що б він не брався, все у нього виходило на відмінно, бо до всього ставився серйозно, з почуттям відповідальності”.
Таких як він називають «золотою елітою» армії. Саме за кордоном наш земляк опанував складні навички оператора дрона. Він відав інформацією про пересування ворога, тож став “очима” піхоти.
Солдат Артем Колядюк, позивний «Бубін», загинув 13 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Пʼятихатки Запорізької області.
Його «пташка» допомогла піхотинцям та артилеристам виявити ворожу ціль, натомість сам боєць не вберігся.
Протягом своєї служби у лавах ЗСУ завжди проявляв ініціативу, допомагав всім тим, хто цього потребував.
Він був справжнім патріотом, вірним побратимом, людиною слова, зразком незламності та вірності своїй країні.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку, Указом Президента України №826/2023 від 20 грудня 2023 року Колядюка Артема Івановича нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
Малашевський Василь Миколайович
Народився 9 жовтня 1985 року в м. Камені-Каширському. У 2002 році закінчив НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-гімназія» №2. Після закінчення школи навчався у ВПУ №4 міста. Відслужив строкову службу, одружився. Василь став батьком двох діток – Андрія та Вікторії.
На захист України від російських окупантів він став ще у 2015 році. З 13 травня 2015 року перебував на військовій службі на посаді водія у військовій частині В 3593. Боронив Батьківщину 1 рік 8 місяців.
А коли росія вторглася повномасштабно, 13 лютого 2023 року знову пішов захищати Україну. Проходив службу в 33-ій окремій механізованій бригаді, мав звання «Старший солдат». Боєць з позивним «Карась» спочатку тримав позиції біля Нікополя. У лютому 2024 року, під час обстрілу російськими КАБами, він отримав травми спини, ноги та контузію. Кілька днів його пораненого не могли забрати з-під обстрілів, щоб доправити в лікарню.
Після лікування воював у складі 417 батальйону 33 ОМБр поблизу Новодарівки. Там, на Запорізькому напрямку, 29 квітня 2024 року Василь підірвався на міні.
Його знали як людину чуйного серця. Завжди готовий підтримати не лише добрим словом, а й ділом. Добрий, скромний, безкорисливий – таким його пам’ятають ті, хто мав нагоду знати Василя особисто.
Похований воїн 4 травня 2024 р. на місцевому кладовищі села Олексіївка.
Василь Миколайович посмертно нагороджений орденом «Полеглого воїна».
Ніколаєвич Назарій Анатолійович
Народився 15 червня 1990 року. У 2007 році закінчив Камінь-Каширську гімназію №2. Вступив до Одеської національної академії харчових технологій здобувати фах технолога харчової промисловості. Відтоді працював кухарем і жив в Одесі. Знайшов там багато вірних друзів. Там він по-справжньому розкрився як багатогранна особистість. Цікавився астрономією, обожнював дивитися на зорі, часто відвідував обсерваторію. Водночас почав самостійно вивчати програмування.
У жовтні 2022 року Назара мобілізували до лав ЗСУ в Одесі. В листопаді того ж року пройшов навчання у військовій частині, освоївши нову для себе спеціальність – кулеметник-гранатометник. Після цього у складі 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка потрапив на бойові позиції в Донецькій області. Спершу йшов у рядах піхоти. Потім був кулеметником. Побратими цінували його відданість та розважливу вдачу. А через спритність і мужність йти на ризик заради бравого діла його нарекли позивним «Бєшений».
Під час виконання бойових завдань неодноразово був поранений, але після лікування кожного разу повертався у стрій. У лютому 2023 року, захищаючи побратимів, Назар отримав важке осколково-вибухове поранення і був госпіталізований. Переживши тяжку операцію, намагався скоріше одужати, щоб повернутися до захисту Вітчизни. Вже в березні, попри нетривале лікування, в корсеті та на милицях повернувся у стрій. Був переведений до 1-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини А2960, де став оператором БПЛА. Проявив себе як талановитий та винахідливий оператор дронів, виконуючи бойові завдання з аеророзвідки.
Побратими змінили йому позивний на «Крейзі». Його дуже цінували за точність та якість виконаної роботи. Назар буквально «жив» на позиціях, був прикладом для новачків та користувався повагою серед військових.
Ще одне важке поранення в руку він отримав на позиції під с. Невельським, але і воно не стало перешкодою для його повернення на фронт.
Загинув 28 грудня 2024 року після довгих та виснажливих боїв з ворогом поблизу с. Успенівка Покровського району Донецької області.
Тепер Назар піднявся вище, ніж міг би здійнятися його дрон – під самісінькі зірки, котрі так любив розглядати. А може й сам став зіркою…
Пронцевич Андрій Іванович
Народився 30 листопада 1991 році в селі Видерта. Навчався в гімназії №2 м. Каменя-Каширського. Андрій мав неабиякий хист до математики, навчався відмінно. Захоплювався футболом, грав за команди освітнього закладу, міста та активно вболівав за відомі у світі клуби.
Хлопець вступив до Київського національного торговельно-економічного університету. Окрім спеціальності товарознавця-логіста здобув ще й диплом перекладача (англійська і німецька мови). Студентом, завдяки хорошим знанням іноземної, волонтерив на «Євро-2012». Таким чином мав змогу наживо спостерігати за грою світових зірок футболу.
Він – освічений і здібний, чудовий спортсмен, хороший співробітник, надійний друг і веселий компаньйон. Андрій був надзвичайно ерудованою людиною – полюбляв історію, цифри та цікаві факти. З ним можна було поговорити на будь-яку тему.
Коли почалася війна, він прагнув долучитися до війська, але за станом здоров’я його не приймали до лав ЗСУ, ні в Києві, ні в рідному Камені-Каширському. Та від своєї мети не відступився. Від травня до осені активно вивчав книги про військову службу, тактику ведення воєн.
Зрештою, він долучився до захисту держави через рекрутинг. І вже з жовтня 2022 року проходить службу в складі 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» (в/ч 4699). Він став мінометником. Побратими зверталися до нього «Вітер». Це псевдо чоловік отримав ще в студентські роки, коли грав за «динамівців». Адже вирізнявся серед інших гравців швидкістю на полі.
Разом із побратимами Андрій Іванович брав участь у важливих військових операціях цієї війни: в контрнаступі на Запорізькому напрямку (бої в районі Оріхова влітку 2023 року), обороні Авдіївки з жовтня 2023 по лютий 2024 року, запеклих боях на Покровському напрямку, з осені 2024 року в Курській області.
Завжди був готовий йти вперед, навіть у найнебезпечніших умовах.
«Я не можу згаяти таку можливість», – це його слова перед виходом на один з останніх в його житті боїв. Андрій Іванович був вірним присязі до останнього подиху.
Андрій Пронцевич загинув 16 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в Курській області.
Його загибель – непоправна втрата для родини, друзів, побратимів і всієї країни. У нього залишилися дружина та 10-місячна донька.
Андрій Іванович назавжди вписав своє ім’я в історію краю та держави як Людина з великої літери та доброволець-оборонець своєї землі.
Герої назавжди у наших серцях! Дякуємо Героєві за захист та відвагу!
Цимбалюк Степан Олексійович
Народився 05 липня 1992 року в м.Камені-Каширському. Після закінчення 9 класу Камінь-Каширської гімназії №2 навчався у місцевому ВПУ на кухаря.
У 2014 році закінчив СНУ ім. Лесі Українки, факультет журналістики.
Але виготовлення речей зі шкіри стало його улюбленою роботою. Разом із дружиною створювали авторські речі зі шкіри під брендом «Коzak».
З початком повномасштабної війни Степан швидко переформатував виробництво: створював те, що було вкрай необхідним на передовій безкаркасні ноші, аптечки, ампульниці, портупеї, різноманітні елементи військової амуніції. У його руках звичайна шкіра чи тканина ставали засобами порятунку наших воїнів. Чоловік працював невтомно, вкладаючи душу в кожен виріб, попередньо тестуючи нову модель. Ця робота була своєрідною формою служіння патріота українському війську.
У 2024 році безжальна пожежа знищила майстерню Степана Олексійовича, однак не зламала душу творця. Вироби нашого земляка виконують свою місію чи не по всій лінії фронту: на позиціях, у рюкзаках, у машинах, стали улюбленими аксесуарами серед особистих речей бійців та бійчинь.
Попри матеріальні втрати, які Степан поніс після пожежі у шкіряному цеху, він дещо почав відновлювати бізнес, та одного дня вирішив не лише волонтерити чи шити для армії, а й стати її невід’ємною частиною. Записався добровольцем, згодом пройшов підготовку бойового медика. І знову почав рятувати, тільки от не за верстатом, а під обстрілами.
Коли на евакуацію поранених військових виїжджав Степан, то усі зітхали з полегшенням, адже знали, що йому можна довіряти життя бійців. Його руки зупиняли кров, голос заспокоював, а присутність вселяла віру.
7 травня 2025 року його серце – велике, хоробре і неймовірно добре – раптово зупинилося, але воно буде битися в кожному врятованому ним житті, у речах, виготовлених його вмілими руками, у пам’яті про нього.
Він був людиною, яка ніколи не проходила повз чужий біль.
Степан Цимбалюк залишив нам у спадок безцінний досвід, силу духу та приклад справжньої відданості Україні.
Вічна пам’ять Герою, чия відвага і щирість залишаться для нас дороговказом у ці важкі часи протистояння.
Цюрик Микола Володимирович
Народився 17 травня 1981 року в селі Грудки Камінь-Каширського району. Закінчив загальноосвітню школу №2 міста, потім – професійно-технічне училище №4 за спеціальністю «тракторист». З 2000 по 2001 року проходив строкову службу в місті Вінниця.
З початком війни на Сході, як військовозобов`язаний, був мобілізований до лав Збройних Сил України. У 2014-2015 роках проходив військову службу в танковому батальйоні 51-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України. Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Микола служив на Миколаївщині в 3 механізованому батальйоні (розвідувально-диверсійна група). Пройшов запеклі бої в Іловайську, Маріуполі, дивом залишився живим.
Після демобілізації повернувся додому, був зарахований до оперативного резерву першої черги, залишившись у списках рідного з’єднання вже як резервіст.
З перших днів широкомасштабного вторгнення Микола Володимирович у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого вирушив на захист Київщини, дорогами якої вже сунули колони рашистів.
11 березня 2022 року танкісти та піхотинці з Волині контратакували ворога у селі Наливайківка Бучанського району, знищивши кілька одиниць броньованої та колісної техніки загарбників та відкривши шлях до визволення селища Макарів. За спогадами побратимів, Микола Цюрик виявив у цьому бою виняткові мужність, героїзм, вольові якості. 12 березня відбиваючи атаку ворога Микола Володимирович дістав смертельні поранення. Наш Герой дав можливість побратимам відступити, до останнього прикривав їх від ворога.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 264/2022 від 20 квітня 2022 року солдату Цюрику Миколі Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
У 2022 році Камінь-Каширська міська рада ухвалила рішення про перейменування однієї з головних вулиць на честь Героя України Миколи Цюрика.